ЗМІСТ

1.Страх у дитини

Страх —   це не лише біопсихофізіологічне явище, а й глибоко соціальне. За останні 5 років помітно збільшилася кількість інформації про катастрофи, соціальні та природні катаклізми, що саме по собі актуалізує проблему страхів, оскільки на всі ці явища захисною реакцією людини у першу чергу є страх. Економічна криза, що затягнулася (і не схоже, щоби успішно завершилася найближчим часом), також актуалізує проблему страхів — люди похилого віку, молодь і навіть діти розширили “власний досвід” страхів: страх залишитися без роботи, без засобів до існування, страх за своє майбутнє. Діти частіше спостерігають прояви страхів у дорослих. Криза сім’ї, породжена економічною кризою та кризою суспільства, переходить у кризу виховання, що також актуалізує проблему страхів: діти одержують менше уваги з боку дорослих, відчувають нестабільність сім’ї.
Страх, як і інші неприємні переживання (гнів, страждання), не є однозначно “шкідливим” для дитини. Так, страх захищає людину від зайвого ризику (при переході вулиці чи під час походу по горах і т. д.), регулює діяльність, поведінку, відводить від небезпеки, можливості одержати травму. Позитивним може бути тільки короткоплинний вплив страху, тобто якщо страх переживався особою у формі емоції, а не у формі почуття. Почуття страху знижує самооцінку; негативно впливає на формування уявлень, переконань, звичок; знижує активність дитини у спілкуванні, грі, навчанні, праці; загальмовує розвиток здібностей і навіть блокує їх; негативно впливає на формування рис характеру. Не випадково у словнику української мови є слова, що означають негативні риси характеру і якості особистості, пов’язані з переживанням страху: боягуз, боягузик, боягузка, боязкий, лякливий, страшливий, а також боязкість як риса особистості.


Перед тим, як допомогти дитині, необхідно з’ясувати, які конкретно страхи в неї. У різних дітей різна глибина й інтенсивність емоцій, ці характеристики залежать від фізіологічних, психологічних і соціальних факторів. У кожному віці спостерігаються так звані нормативні страхи, які з’являються поступово як результат розвитку інтелектуальної сфери, уяви і т. д.
 

Вікові особливості прояву страхів:

8 місяців — боязнь незнайомих людей.

1,5 року — хвилювання при тривалій відсутності матері, шумній обстановці в сім’ї, боязнь лікарів, болю, уколів.

Після 1 року — страх самотності, іноді страх висоти, глибини.

2 роки — страх покарання з боку батьків, боязнь поїздів, транспорту, тварин (вовка), уколів.

Молодший дошкільний вік — страхи казкових персонажів, уколів, болю, крові, висоти, несподіваних звуків; типові страхи: самотності, темноти, замкнутого простору.

Старший дошкільний вік — страх смерті, смерті батьків, тварин, страхи казкових персонажів, страх глибини, страшних снів, вогню, пожежі, нападу, війни. У дівчаток: страх захворіти, покарання, страх перед засинанням.

Молодший шкільний вік — страх запізнитися в школу, страх осуду (засудження), зробити що-небудь не так, страх нещастя (магічні вистави).

Підлітковий вік — страх смерті батьків, страх війни.

За сприятливих обставин життя дитини такі страхи зникають, діти з них “виростають”. Але є випадки, коли страхи накопичуються, наростають і заважають особистісному розвитку, створюють адаптаційні, невротичні проблеми та ін.

Для того, щоб допомогти дитині звільнитися від страху, дорослі повинні розуміти причини його появи в конкретної дитини. Так, страхи, які виникають у процесі спілкування з батьками й однолітками (навіювані), відрізняються від страхів, що породжені уявою самої дитини чи є результатом переляку.

Причини виникнення дитячих страхів:

1. Випадок, який дійсно відбувся з дитиною. Життя навколо досить різноманітне й не завжди безпечне, переляк може бути викликаний і випадковими обставинами: землетрусом, пожежею, грозою, аварією; налякав собака, застряг у ліфті, на вулиці чіплявся якийсь незнайомець. Ці страхи легше, ніж інші, піддаються корекції. Якщо подібні події не повторюються, більшість таких страхів проходять самі по собі.

2. Виховання дітей методом залякування. Досить часто дорослі використовують цей метод впливу на дитину, при цьому ніби не бажаючи зла: “Не будеш їсти — забере тебе Бабай!”, “Не плач, бо віддам тебе чужому діду”, “Візьму собі другого хлопчика, слухняного”, “Якщо не будеш спати, прийде за тобою Баба-Яга!” тощо. Напевно, нам неодноразово доводилося чути подібні “шедеври” педагогічного впливу. Тепер дитина знає, що близькі для неї люди можуть віддати її чужому дідові, ніхто не захистить її від Баби-Яги. Як же це несправедливо — карати дитину страхом! Краще повідомити їй, що її поведінкою не задоволені ви особисто, саме ви, а не якась Баба-Яга. Тоді дитина побачить, що нею не задоволена найбільш значуща для неї людина — мама або тато, вихователька чи учителька. Це дуже впливовий метод!

3. Тривожні батьки. Дуже часто діти бояться чогось не самі по собі, а тому, що цього бояться їхні батьки, бабусі. Дорослі, які оточують дитину, ніби заражають дитину страхом через те, що занадто настійливо та підкреслено емоційно вказують дитині на наявність небезпеки. До числа навіюваних страхів можна також віднести і ті, які виникають у занадто емоційних, неспокійних, знервованих батьків. Їхні розмови при дитині про смерть, хвороби, пожежі, вбивства згубно відображаються на її психіці.

4. Дитячі фантазії. У когось ця якість розвинута менше, у когось — більше, однак світ фантазій — звичне середовище для дошкільнят та молодших школярів. І цей світ поки що не контрольований, деякі фантазії виходять із-під контролю, стають неслухняними й тому — страшними. У будь-якому випадку дитина сама створює свій світ і свої страхи.

5. У 3—4 роки дитина починає боятися темряви, собак, смерті, пожежних машин тощо. Причиною є те, що її уява розвинулась уже до такої міри, що вона здатна поставити себе на місці інших людей (вік емпатії), а отже, й уявити ту небезпеку, якої сама ніколи не зазнавала. Ці страхи особливо типові для тих дітей, яких нервували, примушували їсти чи користуватися горщиком, часто розповідали страшні казки, надто багато погрожували і лаяли або ж, як не дивно, надмірно опікали і тим не давали можливості розвивати незалежність та комунікативність.

6. “Мамо, а ти помреш?”. У дошкільному віці діти починають серйозно з’ясовувати у своїх батьків відповідь на споконвічне питання “Куди?”, яке, як не дивно, турбує малюків нітрохи не менше, ніж питання “Звідки?”. Зазвичай сучасні мами і тата до трьох років встигають описати маляті основні етапи дітонародження, і ця новина для дитини вже не “свіжа”. Однак питання, куди діваються живі істоти після…, весь час залишається відкритим. Зазвичай воно звучить так: “Що таке “померти”?”, “А як це — мертвий?”. Найперша відповідь на це запитання найчастіше буває вкрай невиразною, наприклад: “Я тобі потім розповім” або “Що-що? Виростеш — дізнаєшся”. Батьківський переляк трирічний малюк зазвичай ло-вить на льоту: “Померти — страшно, навіть для тата з мамою”. Не отримавши відповіді на своє запитання, дитина через деякий час робить нову спробу: “А де зараз твій дідусь?”, “А що значить “назавжди заснув”?”. Якщо батьки і далі уникатимуть найнеприємнішої на світі теми, це може спричинити появу в дитини тривоги та страхів. Важливо підготуватися до розмови заздалегідь. Коли малюк починає цікавитися кругообігом речей у природі, запитує, що сталося з сухим деревом, зірваною квіткою, мертвою кішкою, намагайтеся відповідати на всі ці питання максимально чесно: дерево більше не розпуститься, квітка — зів’яне, кішка ніколи не буде бігати. Так, їх усіх шкода, але це закон, так було, є і буде завжди. І, у будь-якому сенсі, нові квіти і кішки будуть зобов’язані появою своїм попередникам. Страх і сум — різні речі. Горе — це інформація, якою ви теж можете поділитися з малям. Вам сумно від того, що всі ми смертні. Але сум — краще, ніж жах невідання.

7. Причиною страхів у дошкільнят є також занижена оцінка дитини. Дуже часто батьки, оцінюючи свою дитину, бачать у ній тільки недоліки, а це породжує в дитини страх. До того ж головною умовою подолання страхів у дитини є невтомна робота батьків над закріпленням та усвідомленням позитивного в дитині. Намагання дорослих диктувати дитині свою волю у всьому, навіть у дрібницях, викликає у дітей невпевненість, думки про те, що батьки її не люблять.

8. Появі страхів у дітей сприяє “ремінний” вплив на дитину. Навіть нечасті і незначні (як на думку дорослих) фізичні покарання поглиблюють у дитини почуття незахищеності, а з ним поширюються і страхи. У 1978 році, отримуючи премію Г.-Х.Андерсена, всесвітньо відома письменниця Астрід Ліндгрен виголосила мудру промову: “Я хочу поговорити про дітей… Скільки дітей отримали свої перші уроки насилля від тих, кого любили, — від власних батьків — і потім понесли цю “мудрість” далі, передаючи її із покоління в покоління!.. ”

9. Часті і тим більше тривалі переживання страху в ранньому віці сприяють формуванню в дитини боязкості та лякливості. Залякані діти ростуть хворобливими і слабкими, тобто хворобливість можна розглядати як одну з причин страху, але і страхи частіше зустрічаються у дітей, які хворіють.

10. Щоб дитина почала чогось боятися, батькам досить почати сваритися. Встановлено, що на батьківські конфлікти діти найчастіше реагують появою страхів. Так, дошкільники з конфліктних родин частіше, ніж їхні однолітки, бояться тварин, стихії, захворювань, смерті, їм частіше сняться страшні сни.

11. Тривожність також розвивається в дітей, які недостатньо рухаються, не беруть участі в колективних іграх, оскільки гра для дитини була й залишається кращим засобом порятунку від усіх страхів.

12. Ще одне джерело появи страхів у дітей — мультфільми про вампірів, привидів, чудовиськ та фільми жахів. Причиною страхів у цьому випадку стає перевантаження інформацією про зло, а саме: те, що дитина повинна одержувати в адаптованому вигляді, причому невеликими порціями, зараз вливається в її психіку непомірними дозами. Замість корисного для психіки щеплення (у малих дозах “страшилки” корисні, недарма існує такий жанр дитячого фольклору), відбувається отруєння з усіма негативними наслідками. Коли зло у мистецтві, запропонованому дітям, непроглядне, коли воно “у більшості”, дитина переживає потяг примкнути до нього. Нормальній дитині не потрібно з виховними цілями показувати, як курці (а тим більше людині!) відрізають голову. Їй і так відомо, що це жахливо! І не випадково у багатьох дітей існує інтуїтивне бажання відмежувати себе від жахів на екрані: вибігти з кімнати, заплющити очі, повернути голову тощо.

13. Причиною зародження страхів можуть бути і насмішки. Дорослі можуть посміятися над якимись діями дитини в присутності сторонніх, і це може викликати в неї зародження страху неуспіху. Насмішка завжди є надто гострим знаряддям впливу на дитину, як правило, ранить душу. А за наявності у дитини підвищеної чутливості, збудливості, це може стати причиною невпевненості в собі.

Що робити зі страхами?

• Страхи — класичний симптом того, що в дитини велике внутрішнє напруження, що вона не справляється із життєвими та емоційними труднощами. Тому щодня залишайте 3—5 хвилин на те, щоб дитина могла індивідуально поговорити з вами, поділитися своїм секретом, тривогою, попросити поради, допомоги.

• Намагайтеся зрозуміти причину дитячого страху.

• Ставтеся до дитини з позитивної орієнтації (з погляду її позитивних якостей, а не негативних).

• Тон, яким повідомляєте вимогу чи заборону, повинен швидше бути дружнім, пояснювальним, ніж примушуючим.

• Не соромте дитину, якщо вона чогось боїться.

• Навчіть дитину не боротися зі своїм страхом, а по-іншому до нього ставитися.

• Перед сном грайтеся з дитиною у спокійні ігри, читайте добрі казки.

• Давайте правдиву інформацію про явища, яких боїться дитина (наприклад, про грозу, блискавку тощо).

• Надайте дитині реального захисника. Це може бути старший брат, а може бути великий плюшевий собака.

• Зважайте на багатство дитячої уяви: тіні на стіні здаються маляті страшенними казковими персонажами. Увімкніть у темній кімнаті маленький нічничок або залиште двері у дитячу кімнату не щільно зачиненими.

• Не допускайте насилля над дитиною, коли її годуєте: не змушуйте, не відволікайте, не нав’язуйте, не підганяйте.

• Поділіться з дитиною спогадами про свої власні дитячі страхи, як ви з ними боролися і перемогли.

• Не варто за будь-яку ціну привчати маленьких дітей засинати наодинці. Ні в якому разі не виганяйте малюка, якщо він прийшов до вас вночі.

• Страхи перед засинанням часто означають, що сфера несвідомого у дитини прагне тіснішого контакту з матір’ю.

• Розширюйте коло людей, яким дитина співчуває, щиро співпереживає, тоді її фантазія переключиться зі співчуття собі на співчуття іншим, що зменшить страхи.

• Перед відвідуванням зоопарку радимо розповісти дитині, що звірі там не тільки хороші та добрі, а є дикі й страшні. Тоді навряд чи агресивна реакція тигра викличе у дитини переляк.

• Не переглядайте фільми-жахи, оскільки діти, на відміну від дорослих, ще не чітко розділяють мистецтво і реальність. Діти, особливо в напружені моменти, не пам’ятають, що це артисти і що все це не насправді.

• Прогулянки у парку чи гаю, спостереження за сезонними змінами, багатством природних барв заспокоюють, урівноважують душевний стан дитини.

• Малювання фарбами, м’якими олівцями, фломастерами, крейдою та іншим пластичним матеріалом — ефективний засіб для виходу зі стану напруження. Бажано не обмежувати дитячу уяву певною тематикою, зразками роботи дорослого, оскільки це стримує дитину. Якщо дитина довіряє паперові свої страхи, зображуючи їх, то можна продовжити роботу з малюнками, запропонувавши закреслити, стерти, вирізати те, що лякає, або перетворити малюнок на смішний, кумедний персонаж.

• Якомога частіше хваліть свою дитину: підбадьорюйте, схвалюйте, позитивно сприймайте зроблене нею.

• Позитивні якості обов’язково є в кожної дитини, тільки вони можуть бути прихованими від недостатньо уважних очей дорослого. Відшукайте і плекайте у своїй дитині її позитивні якості.

• Пам’ятайте: безстрашна дитина не та, яка нічого не боїться, а та, яка не боїться боятися!!!

2.Як правильно розмовляти з дитиною

Батьки нерідко відчувають, що витрачають час даремно, намагаючись змусити дитину зробити що-небудь, і замислюються над питаннями: «Чому вона мене не слухає? Чому їй так важко дотримуватися моїх інструкцій? Як зробити так, щоб дитина почала мене слухати?». Ці питання не дають їм спокою.

У дошкільному віці дитина ще недостатньо зріла, щоб зрозуміти важливість ваших слів. Тому пояснення не дасть бажаного результату.

• Перш за все, приверніть повну увагу дитини. Не починайте говорити, поки дитина не зверне на вас увагу.

• Переконайтеся, що ви перебуваєте на рівні очей дитини. Поступово встановіть із нею контакт. Почніть розмову із запитання про те, що вона робить.

• Якщо вам потрібно щось повторити, дитина, імовірно, припинить звертати увагу на ваші слова. Тому вам слід повернутися до першого кроку і знову привернути її увагу. Це потребуватиме від вас великого терпіння.

• Використовуйте короткі речення, що складаються з декількох слів. Довгі речення можуть бути для дитини занадто складними.

• Намагайтеся поглянути на ситуацію з точки зору дитини. Визнайте її почуття. Саме так ви зможете навчити дитину висловлювати свої емоції.

• Кращий спосіб навчити дитину чого-небудь – зробити це разом із нею. Дитина вчиться краще, коли бачить, як ви щось робите, і повторює за вами.

• Щоб навчити дитину слухати, займайтеся спільно з дитиною заняттями, які потребують слухання.

• Якщо ви хочете закріпити певну поведінку дитини, створюйте постійні ситуації. Навіть якщо ви про це забудете або поспішатимете, дитина сама зробить усе необхідне.

Нарешті, щоб навчити дитину слухати, вам необхідно самим навчитися слухати дитину, коли вона говорить вам щось.

Якщо ви хочете, щоб дитина слухала вас і дотримувалася ваших інструкцій, не варто примушувати її. Секрет у тому, щоб дитина прислухалася до слів батьків і виконувала їхні вказівки свідомо й добровільно. Для цього не потрібно кричати на дитину або підвищувати на неї голос.

Життєвою дорогою дитину ведуть два розуми, два досвіди: сім’я та навчальний заклад.
 

Якщо:                                                                                  
•    Дитину постійно критикують, вона вчиться ненавидіти;
•    Дитину висміюють, вона стає замкнутою;
•    Дитину хвалять, вона вчиться бути шляхетною;
•    Дитину підтримують, вона вчиться цінувати себе;
•    Дитина росте в докорах, вона вчиться жити з почуттям провини;
•    Дитина росте в терпимості, вона вчиться розуміти інших;
•    Дитина росте в чесності, вона вчиться бути справедливою;
•    Дитина росте в безпеці, вона вчиться вірити в людей;
•    Дитина росте у ворожнечі, вона вчиться бути агресивною;
•    Дитина росте в розумінні і дружелюбності, вона вчиться знаходити любов у цьому світі.
Кілька коротких правил
1.Показуйте  дитині , що її люблять такою, якою вона є , а не за якісь досягнення.
2.Не можна ніколи (навіть у пориві гніву )говорити дитині ,що вона гірша за інших.
3.Треба чесно й терпляче відповідати на будь-які  її запитання .
4.Намагайтесь щодня знаходити час ,щоб побути наодинці зі своєю дитиною.
5.Учіть дитину вільно спілкуватися не тільки зі своїми однолітками ,але й із     дорослими.
6.Не соромтесь підкреслювати,що ви пишаєтеся своїм малюком .
7.Будьте чесні в оцінках своїх почуттів до дитини .
8.Завжди говоріть  дитині правду ,навіть коли вам це невигідно.
9.Оцінюйте тільки вчинки,а не її саму.
10.Не домагайтеся успіху силою . Примус – найгірший варіант морального виховання . Примус у сім’ї порушує  особистість  дитини .
11.Визнайте право дитини на помилку .
12.Думайте про дитячий «банк» щасливих спогадів .
13.Дитина ставиться до себе так , як ставляться до неї дорослі .
14.І взагалі  ,хоч інколи ставте себе на місце своєї дитини ,і тоді ви краще зрозумієте ,як її виховувати .

І пам’ятайте: «Батьки-приклад для дитини».     

3.Як розповісти дитині про війну

Воєнні дії на території України – те, що торкнулось кожної української родини: чи то із екрана телевізора, чи змусивши полишити власну домівку. І рано чи пізно, батьки почують запитання від дитини: що відбувається? Малечу цікавить чому по телевізору показують танки, зростає кількість загиблих, хто такі терористи, що таке АТО?

Звичайно, найперша порада психологів – обмежити доступ дитини до «небажаної інформації». Мова йде не лише про телебачення чи Інтернет. «Будь-які обговорення війни, кількості вбитих чи полонених має відбуватись «за зачиненими дверима». Також не варто вживати слова «війна», «смерть», «кров»",- зазначають психологи.

Виникає питання чи варто взагалі говорити з дитиною на подібні теми.

Психологи наголошують - говорити потрібно обов’язково, але краще самим розмову не починати. Якщо дитина задає питання, у жодному випадку не можна їх лишати без відповіді. Адже не отримавши пояснення про те, що турбує, дитина може дофантазувати, зробити хибні висновки з почутого на вулиці. Тобто, якщо дитина про щось питає, їй треба відповісти, але без вдавання у дрібні деталі, переживання, аналіз політичної ситуації, пояснення ситуації на особистостях політиків тощо. Але якщо дитина не питає, не треба «бігти попереду неї».

Так, дорослі часто не хочуть говорити чи думати про смерть, у той час як діти нерідко ставлять такі питання. Ось приміром, дівчинка запитує свою тітку: “А якщо мою маму вб'є війна, ти мене забереш до себе?” Що має відповісти тітка?

Правильним буде відповісти саме на те запитання, яке поставила дитина. Не слід казати: “Облиш, нічого такого не трапиться”. Це - заперечення страху. Дитина хоче знати саме це: якщо мами не буде, чи піклуватиметься про неї хтось? Вона у своїй голові продумала цю ситуацію і хоче розвіяти свій сумнів. До речі, дуже типово, що можливість власної смерті дівчинка не розглядає: діти здаються собі безсмертними. Отже, буде найкраще, якщо тітка відповість щось на кшталт: “Так, я тебе візьму, але сподіваємось, що цього не станеться, адже існують захисні системи, є військові, вони нас захищають, вони борються за нас».

А чого не слід говорити? Дорослі часто кажуть дитині: “Не бійся, ти не повинен боятися». Але ці слова не мають жодного сенсу: страх від цього не зникає! Набагато краще буде донести думку: “Ти маєш право на страх, але я - з тобою, я тебе захищу".

Батькам слід обмежувати перегляд дітьми теленовин, а також зважено інтерпретувати їм побачене.

Для дитини це все важко сприймати. Вона перебуває в стресовій ситуації війни, про яку говорять з телевізора, радіо, інтернету. Аби зберегти свою дитячу цілісність, батьки мають бути буфером між тим, що відбувається в країні, і тим, що відбувається з дитиною. Її психіка тільки формується. Тому нинішня безконтрольність інформації, яку сприймає дитина, може мати серйозні наслідки у старшому віці.

Психологи підкреслюють, що батьківська інтерпретація подій, які показують на ТБ, надважлива для дітей. Тому дорослим у свою чергу варто врівноважено сприймати дійсність і усвідомлювали, що діти сприймають світ виключно через призму переживань батьків.

Дітям складно ще виробити свою думку про ту чи іншу подію, яку показують по телевізору. Тому вони більше покладаються на думку батьків з цього приводу. Якщо у батьків паніка, то діти панікуватимуть. Якщо у батьків зашкалюють патріотичні почуття, то діти також все сприйматимуть відповідно. Якщо батьки налаштовані проросійськи, то і діти теж. Якщо члени родини – прихильники різних політичних точок зору, то це фактично лінія фронту всередині сім’ї. Тоді дитина загалом впадає у стрес. Як не парадоксально, але малюк, який бачив якісь фізичні дії у гарячих точках, може справитися із цим краще, аніж той, який сидить дома, де тато з мамою постійно підтримують тривожний фон через свої переживання і сварки.

Тому на це слід звертати неабияку увагу, адже особливим для дитини є відчуття спокою та безпеки. Дітям, потрібно наголошувати, що всі негаразди тимчасові.

Розмова має бути спокійною, без підвищення голосу чи різких висловлювань. Для дітей дошкільного чи молодшого шкільного віку найбільш зрозуміла форма – ігрова. Можна використати іграшки, книги або просто розповісти казку про те, як «посварились» дві країни і тепер мають «виправляти власні помилки».

І ще одне – за будь-яких обставин не можна розділяти людей на «наших» і «не наших», навіть пояснюючи від кого тато захищає батьківщину. Розділення дітлахів «на табори» - неминуче. Вони копіюють поведінку дорослих і звертатимуть увагу на мовні ознаки або на те, у військових чи сепаратистів хочуть грати діти у дворі. Необдумані відповіді можуть призвести до замкненості та ізоляції дитини серед однолітків.

Аби згадки про війну не викликали паніку, депресію чи неадекватні дії, треба не просто розповісти дитині про бойові дії або куди заховатись під час обстрілу. Краще акцентувати увагу на речах, які викликають позитив» - З дитиною можна написати лист чи намалювати картинку військовим, взяти участь у будь-якій акції на підтримку солдатів.

Проте, є випадки, коли говорити з дітьми мають уже фахівці.

Існують кілька таких «тривожних дзвіночків», на які мають звертати увагу дорослі. Найпоширеніші з них – порушення сну, спалахи агресії або пасивність та замкненість, втрата апетиту або навпаки – обжерливість, поява специфічних симптомів – енурезу, тиків, заїкання. Також слід задуматись, якщо дитина з острахом вдивляється в темряву або часто плаче без причини. Звичайно, наявність однієї або двох ознак не має вказувати на те, що у дитини посттравматичний синдром або невроз, але звернення до фахівці зайвим не буде.

Проте, найцінніше, що можуть зробити батьки, за словами психологів, це донести до свідомості дитини, що мир краще за будь-яку війну.

— дотримання режиму дня;
— належне оволодіння культурно-гігієнічними навичками;
— раціональне харчування та культура споживання їжі;
— дотримання рухового і повітряного режимів;
— режим активної діяльності та відпочинку;
— профілактичні заходи для збереження здоров΄я;
— духовний розвиток і гармонійні стосунки з довкіллям та із самим собою;
— душевний комфорт і психологічна рівновага.

Здоровий спосіб життя – це сформованість психологічної установки на збереження, зміцнення та примноження власного здоров΄я та здоров΄я оточуючих, активна діяльність індивіда в цьому напрямку.

Здоровий спосіб життя – не просто сума засвоєних знань, а стиль життя, адекватна поведінка у різноманітних ситуація.

Навчити дитину змалечку берегти своє здоров΄я — завдання батьків. Наш валеологічний порадник допоможе Вам виховати у дитини прагнення бути здоровим, дорожити здоров΄ям та цінувати його.

Підготовка дитини до навчання в школі

Перехід дитини з дитячого садка у школу є важливим етапом її життя, який пов'язаний не лише зі зміною середовища її розвитку, а й із відповідними процесами самоусвідомлення, із зіткненням з новими проблемами, відкриттям у собі нових можливостей тощо. Одним дітям це додає піднесеного настрою, відчуття виходу на новий життєвий щабель, іншим вселяє ностальгію за звичним життям у дитячому садку, часто породжує стресові стани. Тому дуже важливо, щоб у дошкільному закладі, в сім'ї допомогли дитині усвідомити, що дитячий садок і школа є ланками єдиної системи освіти і виховання, а все те, що чекає дитину у школі, є продовженням того, чим займалася, що опановувала вона раніше. Не менш важливо, щоб із перших днів перебування в школі вона на конкретних реаліях переконувалася в цьому. Все це можливе за дотримання принципу наступності дошкільної та початкової освіти.

Наступність, спадкоємність, перспективність у системі безперервної освіти

Необхідність наступності в роботі пов'язаних між собою ланок навчання обґрунтована в працях Я.А. Коменського, Й.Г. Песталоцці, К. Ушинського, С. Русової. На початку XX ст. Н. Лубенець стверджувала, що «...починати виховання дітей зі школи - означає зводити будівлю на піску і без фундаменту». Своєрідним уточненням цього положення є міркування Є. Тихеєвої, яка вважала, що «старший ступінь дитячого садка на одну третину вже школа, а молодший ступінь школи на одну третину дитячий садок».
Саме в ці реалії закорінений принцип наступності, який, будучи одним із найголовніших психолого-дидактичних принципів, передбачає тісні взаємозв'язки дошкільної ланки освіти і початкової школи. Ці взаємозв'язки стосуються психофізичного розвитку дитини, формування її як особистості і вимагають узгодженості, послідовності змісту, форм і методів навчання і виховання. Саме у взаємозалежності і взаємній орієнтації двох послідовних освітніх ланок полягає неперервність, наступність навчання і розвитку.
Наступність забезпечує поступовий перехід від попереднього вікового періоду до нового, поєднання щойно здобутого дитиною досвіду з попереднім. З одного боку, вона передбачає спрямованість навчально-виховної роботи в дитячому садку на вимоги, які будуть пред'явлені дітям в школі, а з іншого - на опору вчителя на досягнутий старшими дошкільниками рівень розвитку; на здобуті в дошкільному закладі, сім'ї, знання, навички і досвід дітей; на активне використання їх у навчально-виховному процесі.
Наступність утворює простір для реалізації в педагогічному процесі дитячого садка і школи єдиної, динамічної та перспективної системи виховання і навчання, що сприяє зближенню умов виховання і навчання старших дошкільників і молодших школярів. Завдяки цьому перехід до нових умов шкільного навчання здійснюється з найменшими для дітей психологічними труднощами. При цьому забезпечується природне і комфортне їх входження в нові умови, що сприяє підвищенню ефективності виховання і навчання учнів з перших днів перебування в школі.
Головною умовою забезпечення наступності у вихованні і навчанні є спрямованість педагогічного процесу дитячого садка і школи на всебічний розвиток особистості дитини. З огляду на це необхідний зв'язок програм, методів і форм навчання в дитячому садку і початковій школі. Однак структура навчально-виховного процесу має свою специфіку в дитячому садку і школі. Тому спроби штучно перенести урок у дошкільний заклад або ігрові методи проведення занять у школу є непродуктивними. Водночас елементи навчальної діяльності, що формуються в процесі навчання на заняттях у дошкільних закладах, забезпечують успішність навчання в школі. А шкільне навчання має забезпечити взаємозв'язок, розширення, поглиблення й удосконалення отриманих у дитячому садку знань, умінь і навичок.
З проблемою наступності навчання і виховання пов'язана проблема їх перспективності. Якщо наступність означає врахування рівня розвитку дітей, з яким вони прийшли до школи, опору на нього, то перспективність навчання і виховання полягає у визначенні пріоритетних напрямів підготовки дітей до школи. Наступність є передумовою спадкоємності навчання і виховання - врахування школою рівня знань, умінь і навичок дітей, їх подальший розвиток; перехід від навчально-ігрової до навчальної діяльності.
Наявність внутрішнього зв'язку в змісті навчально-виховної роботи, методах педагогічного керівництва, формах організації діяльності у дитячому садку і молодших класах школи забезпечує цілісність процесу розвитку, навчання і виховання дитини.
 

Готовність дітей до шкільного навчання

Одним із обов'язків сім'ї і дошкільних установ є підготовка дітей до школи, від чого залежатимуть їхні успіхи в навчанні, подальший розвиток. Як правило, діти, які у старших дошкільних групах розуміють, що їх чекає у школі, володіють необхідними для навчання у ній навичками, легко вживаються у шкільне середовище. Однак не всі з них безболісно долають цей етап, що проявляється передусім у незадовільній їх успішності. Причина цього здебільшого в психологічній непідготовленості до навчання в школі. Готовність до шкільного навчання водночас є проблемою соціальної зрілості дитини. Адже, йдучи до школи, вона опиняється в реальній соціальній позиції, вперше отримавши право і опинившись перед обов'язком здійснення суспільної за змістом і формою діяльності, якою є навчання.
Готовність до навчання у школі є інтегративною характеристикою психічного розвитку дитини, яка охоплює компоненти, що забезпечують її успішну адаптацію до умов і вимог школи. Цей феномен постає як загальна (психологічна) і спеціальна готовність до навчання у школі, в якій розкриваються рівні розвитку тих психологічних якостей, що найбільше сприяють нормальному входженню у шкільне життя, формуванню навчальної діяльності.

Основними компонентами загальної (психологічної) готовності до школи є:
1. Мотиваційна готовність до навчання у школі. Виявляється у прагненні дитини до навчання, бути школярем; у достатньо високому рівні пізнавальної діяльності і мис-лительних операцій; у володінні елементами навчальної діяльності; у певному рівні соціального розвитку. Все це забезпечує психологічні передумови включення дитини в колектив класу, свідомого, активного засвоєння навчального матеріалу, виконання різноманітних шкільних обов'язків. Свідченням мотиваційної готовності є наявність у дитини бажання йти до школи і вчитися, сформованість позиції майбутнього школяра. Якщо в дитини сформувалися адекватні уявлення про школу, вимоги до нової поведінки, вона не відчуватиме труднощів у прийнятті нової позиції, легко засвоюватиме норми і правила навчальної діяльності та поведінки в класі, взаємини з учителем і школярами.
2. Емоційно-вольова готовність до навчання в школі. Засвідчує здатність дитини регулювати свою поведінку в різноманітних ситуаціях спілкування і спільної навчальної діяльності, виявляється у самостійності, зосередженості, готовності й умінні здійснювати необхідні вольові зусилля. Вимоги до позиції школяра ставлять дитину перед необхідністю самостійно і відповідально виконувати навчальні обов'язки, бути організованою й дисциплінованою, вміти адекватно оцінювати свою роботу. Тому цей вид психологічної готовності називають морально-вольовою, оскільки вона пов'язана із сформованістю особистісної позиції дитини, з її здатністю до управління власною поведінкою. Йдеться про вміння дотримуватися правил, виконувати вимоги вихователя, гальмувати афективні імпульси, виявляти наполегливість у досягненні мети; уміння довести до кінця розпочату справу, навіть якщо вона не зовсім приваблива для дитини.
3. Розумова готовність дитини до навчання в школі. Виявляється у загальному рівні її розумового розвитку, володінні вміннями і навичками, які допоможуть вивчати передбачені програмою предмети. Загалом розумова готовність дитини до навчання у школі охоплює її загальну обізнаність з навколишнім світом, елементи світогляду; рівень розвитку пізнавальної діяльності і окремих пізнавальних процесів (мовлення, пам'яті, сприймання, мислення, уяви, уваги); передумови для формування навчальних умінь і загалом навчальної діяльності.
Формування умінь навчальної діяльності забезпечує дитині високий рівень здатності до навчання, тобто до виокремлення навчального завдання і вміння перетворити його на самостійну мету діяльності. Це вимагає від дитини здатності аналізувати, шукати причини змін у предметах і явищах тощо.
4. Психологічна готовність до спілкування та спільної діяльності. Це важливе новоутворення обумовлене зміною провідних типів діяльності, переходом від сюжетно-рольової гри до навчальної діяльності. Дитина, у якої не сформовані компоненти психологічної готовності до спілкування та спільної діяльності, відчуватиме такі типові труднощі у навчанні, як: нерозуміння позиції вчителя, невміння слухати товариша, узгоджувати спільні з класом дії, завищена самооцінка та ін.
Загалом, психологічна готовність є цілісним станом психіки дитини, що забезпечує успішне прийняття нею системи вимог школи і вчителя, успішне оволодіння новою для неї діяльністю та новими соціальними ролями.

Адаптація до шкільного навчання

Критерієм нормальної адаптованості дитини до шкільного навчання є її позитивне ставлення до школи, розуміння пояснюваного вчителем навчального матеріалу, самостійність, здатність зосереджувати увагу при виконанні завдань, охоче виконання громадських обов'язків і доброзичливе ставлення до однокласників. Усе це засвідчує належну ефективність процесу соціальна-психологічної адаптації до школи - активного пристосування дитини до класу, вчителя, свого місця у школі.
Високий рівень адаптації дитини забезпечують виховання її у повній сім'ї, у якій нема конфліктних ситуацій; належний рівень освіти батька й матері, правильні методи виховання у сім'ї; позитивне ставлення до дітей вихователя старшої (підготовчої до школи) групи; позитивне ставлення до дітей учителя першого класу; функціональна готовність дитини до навчання у школі; сприятливий статус дитини у групі до вступу в перший клас; задоволеність спілкуванням із дорослими; адекватне усвідомлення свого становища в групі однолітків. З урахуванням цього грузинський педагог-новатор Шалва Амонашвілі стверджував, що дітей-шестиліток потрібно готувати не просто до школи (навчання читання, письмо, лічба), а готувати до ролі учнів, щоб вони розуміли свою нову позицію, нову роль вчителя, значення і зміст його вимог і оцінок.
Про наявність внутрішньої позиції школяра свідчать позитивне ставлення до вступу в школу як до природного і обов'язкового явища в своєму житті; уявлення про школу та шкільний зміст занять, інтерес до занять з навчання грамоти і лічби; надання переваги колективним заняттям над індивідуальними; позитивне ставлення до вимог дисциплінованої поведінки, очікування оцінки; визнання авторитету вчителя.
Період соціально-психологічної адаптації триває від 10-18 днів до 1-3 місяців і супроводжується змінами в емоційній сфері дитини (зростання внутрішньої напруженості, рівня тривожності, імпульсивна взаємодія з дорослими тощо). Низький рівень адаптації проявляється у негативному ставленні до шкільного навчання, переважанні негативного настрою, відсутності інтересу до навчальних занять, недбалому виконанні завдань, небажанні самостійно працювати. Це засвідчує факт шкільної дезадаптації дитини - прояву психогенного формування особистості, що зумовлений особливостями її об'єктивного і суб'єктивного статусу в школі та сім'ї і може спричинити порушення навчальної діяльності в майбутньому.
Труднощі адаптації дитини до шкільного навчання зумовлені нерівномірностю розвитку пізнавальної сфери та довільної регуляції поведінки. Діти, які не встигають за шкільним ритмом, потребують особливої уваги, індивідуальної роботи вчителя. Складно адаптуються також діти з недорозвиненою дрібною моторикою. Нерідко вони відзначаються достатнім, навіть високим рівнем мов-леннєво-мислительних операцій, тому дорослі не відразу звертають увагу на їх труднощі в оволодінні письмом (С. Ладивір). Особливо важко першокласникам, які мають проблеми розвитку мовлення, мислительних операцій (порівняння, узагальнення, аналіз, синтез, умовис-новки, розмірковування).
З огляду на це в роботі зі старшими дошкільниками вихователі повинні уважно аналізувати особливості їхнього розвитку, прогнозувати імовірні проблеми в школі, спрямовувати зусилля на розвиток їхніх знань, умінь і навичок, що максимально полегшило б адаптацію в шкільному середовищі.

Спільна робота дошкільного закладу і школи

У багатьох країнах з метою забезпечення неперервності дошкільної та початкової освіти створюють спільні навчально-виховні заклади.
В Україні на початку 80-х років XX ст. набули розвитку навчально-виховні комплекси «дошкільний заклад-шко-ла» (на базі дитячого садка) та «школа-дитячий садок» (на базі школи). Започатковані вони у сільській місцевості з метою задоволення потреб населення в освітніх послугах, раціонального використання приміщень, а також можливості навчання дітей як дошкільного, так і молодшого шкільного віку в одному освітньому закладі. Нині вони впроваджуються і в містах.
Будучи відкритою і динамічною соціальною системою, школа-дитячий садок та дитячий садок-школа є відносно автономними навчальними закладами з власним способом внутрішнього життя. Поєднання дошкільної і початкової освіти в такому малокомплектному навчальному закладі створює передумови для реалізації індивідуальності кожного вихованця, що значно складніше зробити у масовій школі. Як свідчать дослідження, об'єднання у комплексі двох підсистем значно посилює його виховні можливості, створює умови для психологічно комфортного переходу дитини з дитсадка у школу. Особливо корисним для розвитку соціальної компетентності дітей є перебування їх у різновіковому колективі.
У дошкільному закладі важливо забезпечити зв'язок вихованців і педагогів дитячого садка і школи. Для цього використовують екскурсії до школи, відвідування уроків, спільні з першокласниками розваги, а молодших школярів запрошують у дитячий садок для зустрічі з випускниками старшої (підготовчої) групи. Побутує також практика взаємовідвідування вихованцями дитячого садка і учнями початкових класів свят у дошкільному закладі та початковій школі (свято знань, посвята у школярі, букваря, випуску з дитячого садка).
Особливо важливою для майбутніх учнів є фігура першого вчителя, якого вони сприймають як надзвичайну людину. Він повинен розуміти дітей, виявляти душевну турботу про них, зацікавленість у їхніх успіхах; повинен створювати оптимістичний настрій, дружелюбну доброзичливу атмосферу.
Доцільно в дитячому садку розвивати практику попереднього знайомства (якщо це можливо) з майбутнім учителем, а також ознайомлення педагога з роботою випускної групи, вивчення індивідуальних особливостей дітей, участь у їхніх справах.
Взаємозв'язок педагогів дошкільного закладу і школи здійснюється на інформаційному (семінари-практикуми з обговорення програм і планів навчально-виховної роботи, створення дидактичного матеріалу) і на діяльнісному (обмін новаторськими методиками, досвідом організації навчальної діяльності старших дошкільників і молодших школярів, взаємне консультування) рівнях. Усі вони мають усвідомлювати, що підготовка дітей до школи, яка є одним з головних завдань дошкільної освіти, має спрямовуватися на всебічний розвиток особистості.